10,1 Трансформації недемократичних суспільств і перехід до демократії — це одна з найістотніших складових сучасного світового процесу. її дослідженням у післявоєнний період займається окрема галузь порівняльної політології, що називається "теорією переходу" (theory of transition), або "теорією перехідних суспільств". Вважають, що її започаткував американський політолог Д. Растоу (David Rustow), який у праці "Переходи до демократії" (1970) проаналізував передумови та стадії демократизації у Швеції і Туреччині, особливо наголосившії на ролі суб'єктивних чинників такого переходу. Інший дослідник переходів, С. Хантінгтон, характеризує світову тенденцію демократизації як циклічний процес, якому властиве чергування "припливів" та "відпливів". Демократи¬зація як глобальний процес ТРИ ХВИЛІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ЗА ХАНТШГТОНОМ І тривала хвиля демократизації 1828 - 1926 США, Франція, Італія, Німеччина, Аргентина, Британські домініони I хвиля зворотного руху (відпливу) 1922 - 1942 Італія, Німеччина, Аргентина II короткочасна хвиля демократизації 1943 - 1962 Австрія, ФРН, Італія, Японія, Ізраїль, Аргентина, Перу, Індія, Південна Корея II хвиля зворотного руху (відпливу) 1958 - 1975 Бразилія, Аргентина, Чілі III хвиля демократизації триває з 1974 року Португалія, Іспанія, Греція; низка країн Латинської Америки, Азії та Африки; країни Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР. 10,2 У межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні риси процесів демократизації в різних країнах, стадії та фази трансформації, специфіка сприйняття і розуміння демократії в цей період в різних країнах тощо. Враховується значення політичної і правової традиції, навичок громадянського життя для утвердження демократичних інститутів; роль економічних та соціокультурних факторів у стабілізації демократії; вплив рівня національної консолідації, міжетнічних суперечностей і конфліктів, ідеологічних орієнтацій та зовнішньо¬політичних умов розвитку держави. Пропонуються найбільш прийнятні форми демократичного правління та робляться прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть, передусім, пояснити, чому перехід до демократії, що починається одночасно і при зовні однакових чи дуже подібних умовах, в одних країнах відбувається успішно, а в інших — ні; від чого залежить тривалість і специфіка руху до демократії; в чому полягає та від чого залежить її остаточний успіх. Піонери цього напрямку, наприклад, Д. Растоу, найбільшого значення надають вивченню способів ефективного управління розгор¬танням перехідного процесу, характеру взаємодії старих і нових політичних еліт, особливостей їх стратегії і тактики, поведінки політичних лідерів. Хоч процес трансформації недемократичних режимів у демокра¬тичні у різних країнах проходить по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні і певні спільні риси, що дозволяють визначити його сутність та виділити стадії та типи переходів у різних країнах. Переходом називають такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Інакше кажучи, перехід — це нереволюційннй спосіб інституційної трансформації. 10,3 Як показали дослідження зарубіжних і українських політологів, процес переходу посткомуністичних країн до демократії має декілька фаз, які відрізняються певними змінами у політичному устрої і в економіці та стосунках із розвиненими демократіями. 3. Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації, в якій зазначає також, яких форм має набирати сприяння Заходу на кожному етапі посткомуністичних перетворень. > 3 таблиці 14. 5. бачимо, що на першій фазі, яка є переламною, започатковуються фундаментальні зміни в існуючих політичній та економічній системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається встановлення демократії "зверху". Ліквідується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна ...